Солона кава
Як радіо змогло покалічити і врятувати людину одночасно
Яка хвамілія така і людина
Я їду додому. Через великі країни, міста, села. Я майже депортований, але не зовсім. У мене є білий паспорт і куча боргів. Я дуже сумую за домівкою. Більш за все мені не вистачало нашого справжнього сала з часничком і міцної гірчички, не європейської, яка у носі не пече, а нашої, справжньої. А ще чаю Alocozay з персиком, міцного туалетного паперу «Обухів», якого мені вистачало принаймні на неділю. Соку з порошку, а не їхнього справжнього. Та когось нашого, з ким можна потеревенити. Коли я виїжджав з кордонів Польщі, мені зустрічалось багато різних, але все одно не таких як треба.
Псевдокраїна кави подарувала мені того справжнього балакучого чоловічка. Ото стою собі на пероні, розглядаю чергу, а сам палю.
Псевдокраїна кави подарувала мені того справжнього балакучого чоловічка. Ото стою собі на пероні, розглядаю чергу, а сам палю.
Черга рухається і раптом зупиняється на дівчині. Провіднику повилазило мабуть. Дивився на її білет і чогось йому захотілось її хвамілію прочитати уголос. – СоЛЯник Іриииина… – протягнув він (з наголосом у хвамілії на 2 склад, а ще ім'я протягнув так, ніби його гальмівна система вже 20 років не мінялась).
Дівчину трохи пересмикнуло:
– Тільки не СоЛЯник,а СоляНИк, все життя вчу когось і ніяк…
Він на неї глянув, склав білет навпіл, повернув його до її рук ще і крикнув у спину, шо яка хвамілія така і людина, на шо дівчина не відреагувала.
«22.55 – через три хвилини вже поїдемо, мабуть піду, а то ще на рік тут залишусь бомбувати» – з такою думкою я і чкурнув до свого місця, як тузик. Бистренько так.
Дівчину трохи пересмикнуло:
– Тільки не СоЛЯник,а СоляНИк, все життя вчу когось і ніяк…
Він на неї глянув, склав білет навпіл, повернув його до її рук ще і крикнув у спину, шо яка хвамілія така і людина, на шо дівчина не відреагувала.
«22.55 – через три хвилини вже поїдемо, мабуть піду, а то ще на рік тут залишусь бомбувати» – з такою думкою я і чкурнув до свого місця, як тузик. Бистренько так.
Коли радіо калічить
Дівчина із солі залізла до мене у купе і чекала поки я прийду, не навмисно чекала, а так…бо треба ж кудись сумки пхати! Матір Божа Гваделупська!!! Хай буде грець тим торбам, на вигляд маненьки, а як до рук узяти, то вішатись можна. Що там в неї? Чорна діра? А може тітка померла, та вона везе наслєдство? Чи у Львові кращій цемент придбати можна? А якщо цемент, то нашо його до валіз пхати? Дивна якась. І справді, наїмся я з нею солі.
Я ж, як ви здогадались, справжній джентльмен, напросився допомогти, а шоб її сумки притулити, то ж треба було кудись свої діти! Ото і мучився. Я додому повертався з усім нажитим: каструлі, подушки, деякий одяг придбаний за бугром, евкаліпт (з роботи надрав), пляшка лікеру кавового, краб (величезний такий), ну і мотлох різний. Бо шкода викинути, а шо у господарстві стане у нагоді ніколи не знаєш. Перекинув її сумки на верхню поличку, а сам вожуся зі своїм барахлом. Потяг відчув, шо я місце розгріб, та і рипнувся. Ті її сумки мені на голову і полетіли…
Я ж, як ви здогадались, справжній джентльмен, напросився допомогти, а шоб її сумки притулити, то ж треба було кудись свої діти! Ото і мучився. Я додому повертався з усім нажитим: каструлі, подушки, деякий одяг придбаний за бугром, евкаліпт (з роботи надрав), пляшка лікеру кавового, краб (величезний такий), ну і мотлох різний. Бо шкода викинути, а шо у господарстві стане у нагоді ніколи не знаєш. Перекинув її сумки на верхню поличку, а сам вожуся зі своїм барахлом. Потяг відчув, шо я місце розгріб, та і рипнувся. Ті її сумки мені на голову і полетіли…
Як в'явилось потім, там не цемент, а подаруночки родичам. Ті подаруночки набили мені гарну гулю. А її холодні руки намагались призупинити, бодай хоч на трохи, ріст Говерли на моєї потилиці. Я шось булькотів їй, хапав за руки, шоб відчепилась, бо болить і без неї.
І коли вона здалася і нарешті сіла на своє місце, то я зміг розглядіти дівчину. Вона була зі смоляним волоссям, трохи розпатланим чубчиком, зеленими переляканими очима, вдягнена простенько, для потяга, а на руці шрам. Як вона мені потім розповідала, то в неї природне татуювання. Дістався він їй, коли хворіла. Мала ще була. Через необережність перевернула на себе кріп, опік був сильний. На щастя все швидко загоїлось. Він її жодного разу не псував, а робив загадковішою. Шрам цей нагадував мені «ебру», мистецтво клякс на воді, коли хварбою ляпають на поверхню водички, шось там сірником шкрябають – і красота. На це португальці збігались натовпами. Їм подобалось. Мені подобався її шрам – одразу видно, шо переді мною сидить сильна жінка, яка здатна стерпіти сильний біль.
Фото з власного архіву Ірини
Поки ми носилися з багажем та гулею, годинник крутив свої вуса і вже давно перекрутив їх за дванадцяту. Я подякував її за турботу і поплівся до провідників за постільним. Коли повернувся, то побачив, шо паночка вже занурилась у книжку Шкляра і вивчає його «Марусю» від кірки до кірки. Я поклав комплект їй на поличку, на шо вона чемно кивнула і швиденько розчинилась у книжці. Через певний час я не витримав і звернувся до неї:
– Де ж ти така взялася мені на голову? – запитав я її.
Вона відвела очі від паперу і подивилась на мене. Напружений погляд. Пауза, а за нею відповідь:
– З «24 каналу». А взагалі з Полтави, а якщо ще глибше, то з радіо.
– Різка, як шампанське.
– То не мій напій…
– Де ж ти така взялася мені на голову? – запитав я її.
Вона відвела очі від паперу і подивилась на мене. Напружений погляд. Пауза, а за нею відповідь:
– З «24 каналу». А взагалі з Полтави, а якщо ще глибше, то з радіо.
– Різка, як шампанське.
– То не мій напій…
Як потім виявилося, преді мною сидить кавова маніячка і наркоманка в одному флаконі, яка намагається злізти з дози, бо вредно, і приймати не більше 2 чашок у день. А коли зовсім важко може і шоколадку схрумкати. А тяжко їй від того буває, шо вона не звичайна людина, а журналіст. У них там мертві лінії, начитки, конференції, програми обміну, звіти, інформаційні сюжети і ще багато іншого.
Тут я її і спіймав! Розбалакав. Від чого вона стала добрішою і люб'язнішою. Виявилось, шо у Львові була за програмою обміну. У неї був вибір поїхати до Харкова на радіо, а воно таке ж саме, як у Полтаві, чи поїхати до Львова, про який вона вже давно мріяла. Ще і бонус-приз – телебачення, «24 канал». Звичайно Львів!
Працювала вона як звичайний робітник, там її навчали як правильно працювати у сфері Інтернет-журналістики. Ірині це дуже подобалось. Крім того, її робочий день складався з 8 годин, а ще ж і місто кортіло оглянути. Не витрачаючи зайвого часу, вона купила мапу і ходила за нею вивчаючи кожен куток.
Працювала вона як звичайний робітник, там її навчали як правильно працювати у сфері Інтернет-журналістики. Ірині це дуже подобалось. Крім того, її робочий день складався з 8 годин, а ще ж і місто кортіло оглянути. Не витрачаючи зайвого часу, вона купила мапу і ходила за нею вивчаючи кожен куток.
Фото з особистого архіву Ірини
Потім вона зігнала мене з моєї полички, підняла її, дістала з валізки книжки і почала мені їх показувати. Гарні, так. Вона розповідала, шо книжки для неї – то все! Особливо паперові, справжні. Для неї то велике свято, коли можна придбати новеньку. У Львові її ніхто не зупиняв та і атмосфера була така як треба. Ось вона і спокусилась на дешевизну, красоту та ексклюзивність товару. А електронні вона взагалі не поважає, каже, шо не любить і все. Зір в неї не дуже гарний, робота постійно вимагає напруги.
Фото з особистого архіву Ірини
А потім дівчина із солі замовчала. Вона дивилась на мої руки. Погоджуюсь, вони не дуже гарні. З мозолями, подряпинами, венами, жилками, до того ще і волохаті. Я їй коротенько розповів, шоб вона зайвий раз не лякалась. Про себе розповів. Шо у дитинстві, як і всі хлопчики, зчісував колінки, не любив їсти каші. Інколи взагалі їсти нічого не було. Тоді моя мати вирішила поїхати на заробітки до Португалії. На свинюшник. А через деякий час я до неї поперся, а дарма: документи загубив, нічого не заробив, лише купу проблем. З тим і їду додому.
Гарно, шо її дитинство було не таким як моє. Вона розказувала, шо народилася у селі Загребельне (мабуть усі там жадні були, гребуть і загребають, просто так не могло воно само назватися). Так вийшло, шо жила вона на такій вулиці, де поруч мешкало багато дітей різного віку. Усі були різними, але дуже рідними. Особливо товаришувала з трьома хлопцями-однокласниками. Це дуже відбилося на її характері, тому вона така бойова особа.
Гарно, шо її дитинство було не таким як моє. Вона розказувала, шо народилася у селі Загребельне (мабуть усі там жадні були, гребуть і загребають, просто так не могло воно само назватися). Так вийшло, шо жила вона на такій вулиці, де поруч мешкало багато дітей різного віку. Усі були різними, але дуже рідними. Особливо товаришувала з трьома хлопцями-однокласниками. Це дуже відбилося на її характері, тому вона така бойова особа.
Фото з особистого архіву Ірини
Так сказати, шоб її журналістський талант дуже сильно проявлявся змалечку, не можна. От як все у нормальних людей починається? Мабуть з любові до письма, віршів, чесності. А вона боялася. Згадувала, шо одного разу на день народження її бабусі до неї причепився батько, мовляв, прочитай бабусі вірша! А вона «нєєє»!
У шкільному віці їй таланило більше, вона вже і ведучою могла бути і шось розказувати на свята, короче, з віком таки обнаглішала і сором пропав. Як виявилося, талант все ж був! Твори дитина писала на отлічно! Однокласник, з яким вона тоді сиділа за однією партою, якось узяв її писанину, прочитав і так здивовано на неї наїхав, мовляв, шо ти хочеш цим сказати, шо ти сама його написала? Наскільки я розумів далі, за це вона його майже вбила, але обійшлось.
Поки ми базікали, цей маленький наркоман пив свою каву з міста натхнення. Я хотів йому подобатись, тому питав без кінця і краю. Може не завжди красиво, але намагався. Ірина постійно виправляла мою вимову. Дивно те, шо мене це не турбувало, було навіть приємно.
Поки ми базікали, цей маленький наркоман пив свою каву з міста натхнення. Я хотів йому подобатись, тому питав без кінця і краю. Може не завжди красиво, але намагався. Ірина постійно виправляла мою вимову. Дивно те, шо мене це не турбувало, було навіть приємно.
Я намагався курликати шось португальською, а вона розповідала про те, шо не любила хімію у школі. Я декламував єдиного вірша якого знав, і того на англійський (Бернса, не таке я бидло!), а вона казала, шо була край якою упертою у дитинстві. На обряді, коли діткам волосся підстригають, вона вередувала, тому стригли її запчастинами – півголови одного дня, решту іншого. А ще вона як Бенджамін Баттон, тільки трошечки навпаки. Не могла ще ходити, а вже бурчала як старий дід. А я у свою чергу запевняв, шо обов'язково побудую свій аеропорт, заведу мережу супермаркетів, таких як АТБ (бо дуже я їх люблю), буде в мене Audi R8... все колись буде! Ірина іноді зітхала та заглядалася у вікно, чи то нудно було, а може спогади накривали її ковдрою. А потім вона неначе поверталась на своє місце і знов тихенько розповідала.
А журналіст – тому шо не хотіла конкретної професії, але знала точно, шо не лікар, навіть не вчитель. Бо перший ламає долі, а другий нудний за натурою. Коли дізналася про журналістику у Полтаві, то дуже загорілася цією ідеєю.
Фото з особистого архіву Ірини
Це для всіх стало несподіванкою. Так почалась її маленька кар'єра. Вчилася вона у жіночому колективі, перший час вона не могла до цього звикнути, але спрацювалися! Працювали старанно, полюбляли Шебелістику та трохи боялись жінку з хвамілією, шо рифмується з заліком.
Все було класно, поки не настав 5 курс. Університет не попередив, шо його не буде. З цього місця життя і почало рухатись у шаленому ритмі, бо треба було встигнути хоч кудись подати документи, а часу майже не було! Згадує, як вона робила свій обхідний лист. Як залетіла до когось на кафедру, а їй так монотонно: «А чого ви не стукаєтесь?» – на шо кавове шампанське відповіло – «Поки я буду стукатися, мене з роботи звільнять та й ще і на навчання не встигну подати документи». Пощастило і тут. Поступила до Харкова.
Фото з особистого архіву Ірини
Тут я зрозумів, шо біля мене сидить машина яка маніпулює людьми, сидить собі у сутінках, трохи колихається. І мені страшно стало. А раптом вона загіпнотизує мене чи надурить. Після цієї заявки вона ледве стримувала свій сміх, шоб не перебудити всіх тих, хто видавав цікаві звуки ротом і не тільки.
Ірина пояснила мені, шо редакція вимагає від неї максимум об'єктивності, тому вона не має права казати про чоловіка який надає їй інформацію, шо він мудак. Вона повинна подати новину максимально точно, без власних емоцій, шоб люди самі зробили усілякі їм потрібні висновки. Вона все будує на фактах, все перевіряє. Цього її навчили в університеті. Ірина скаржилась, шо молоді – царі і боги, експерти! Все можуть!
«Та спитай ти у когось, хто знає краще тебе, уточни те, що не знаєш, а вони… "карасики спритні"» – вже майже кричала вона.
Отак у житті воно буває: один раз спробував – і затягнуло. То як з кавою, тільки з радіо. Як казала Ірина «доходилася», правда зарплатня менше, ніж стипендія…
Ірина пояснила мені, шо редакція вимагає від неї максимум об'єктивності, тому вона не має права казати про чоловіка який надає їй інформацію, шо він мудак. Вона повинна подати новину максимально точно, без власних емоцій, шоб люди самі зробили усілякі їм потрібні висновки. Вона все будує на фактах, все перевіряє. Цього її навчили в університеті. Ірина скаржилась, шо молоді – царі і боги, експерти! Все можуть!
«Та спитай ти у когось, хто знає краще тебе, уточни те, що не знаєш, а вони… "карасики спритні"» – вже майже кричала вона.
Отак у житті воно буває: один раз спробував – і затягнуло. То як з кавою, тільки з радіо. Як казала Ірина «доходилася», правда зарплатня менше, ніж стипендія…
Прощання. Голос з архівів.
А шо ж було потім? Чи закохалися ми в один одного? Чи страждав я без неї? Ні. А тоді …вона допила останню чашку (рахуючи по її дозам більше кави вона не повинна пити аж 2 дні). Зробила собі постіль і бистренько заснула під колискову потяга. Ранок дуже швидко прийшов, я взагалі не лягав, а вона спала вже 3 годину, коли до нас зайшов заспаний провідник і повідомив, шо потяг прибуває через 30 хвилин.
Ми зібралися, здали ковдри і тихенько дивились у вікно на минаючі сосни. Шо я ще можу пригадати про неї? Те, шо голова в мене боліла, Говерла виросла і покрилась мохом. Тому я ледве нахиляв її донизу. Я почав морочитися зі шнурками. Вона нахилилася і зав'язала мені їх. Обмінялися посмішками. Обронила кілька слів, шо постійно хлопцям зав'язувала шнурки у дитсадку… а потім геть зникла з мого життя. Ми не обмінювалися з нею телефонними номерами, адресами. Просто зникли один для одного. А через деякий час я скучив за її голосом і переслухав увесь архів Лтави. Шось знайшов, шось зберіг. Не багато.
Ми зібралися, здали ковдри і тихенько дивились у вікно на минаючі сосни. Шо я ще можу пригадати про неї? Те, шо голова в мене боліла, Говерла виросла і покрилась мохом. Тому я ледве нахиляв її донизу. Я почав морочитися зі шнурками. Вона нахилилася і зав'язала мені їх. Обмінялися посмішками. Обронила кілька слів, шо постійно хлопцям зав'язувала шнурки у дитсадку… а потім геть зникла з мого життя. Ми не обмінювалися з нею телефонними номерами, адресами. Просто зникли один для одного. А через деякий час я скучив за її голосом і переслухав увесь архів Лтави. Шось знайшов, шось зберіг. Не багато.
